Як добре, що у Карпатах нема центральної площі, нема найголовнішого місця. Тут неможливо думати категоріями цілості. Хіба рельєфний макет для уроків географії спроможний показати цей континент як щось ціле і відокремлене від решти світу. Тут неможливо прийти до центрального собору, до ринку, до бастіону. Локальність – визначальна карпатська риса. У Карпатах ніхто не скаже, що він із Карпат. Карпат нема. Є Дземброня, Ясенів, Любіжня, Арджелюджа і десятки тисяч інших назв та місць. Кожне з них – єдино правильні Карпати. Кожне з них – ніякі не Карпати, бо Арджелюджа, Дземброня, Ясеніві, Уторопи, Дора, поза якими нема нічого іншого.
То наші любі гори... Їх не видно, коли вони є. Без них умирають у тяжкій ностальгії, яку не лікують жодні розваги, вітаміни й гормони. Увібрані на клітинному рівні Карпати потім вириваються з тіла, залишаючи безліч отворів, кожен із яких так чи інакше є летальним.
Як добре, що Карпати неможливо обійти. Вони не настільки неприступні й достатньо широкі. Переходи крізь гори – це ключ до цієї країни. У тому Карпати подібні на узбережжя. Море стає межею того, куди дійшов. Але тільки море є спонукою до зовсім іншого способу поширення. Карпати, як і моря, більше спонукають і зв’язують, ніж розмежовують. У карпатських діалектах нема точного означення моря. Його почали бачити аж у XIX столітті. Солдати, наймані робітники, виселенці. Нато мість є велика вода, яка називається Дунаєм. І є тисячі джерел мінеральної води, які всі називаються буркутами, бо буркочуть, і сотні водоспадів, що називаються гуками, бо гудять. І нема багатьох слів, які потрібні для якісної філософії. Натомість існує безліч слів, які означують деталі реалій. У косі, якою косять траву, яка потрібна для сіна, яким цілу зиму годуватиметься худоба, яка є не менше важливою, ніж жінки і діти, є кільканадцять деталей, кожна з яких має власне слово, яке неможливо вгадати, якщо його не знаєш.
На море подібний перелаз. Перелаз – це така лавочка, вміщена у загороді, якими помежовані гори і полонини. Такий собі перехід, який не порушує конструкції паркану, але робить перехід дуже зручним. Перелаз – оптимальний синонім до слова Карпати. Огорожа і перехід через неї одночасно.
Зміна кордонів і режимів всередині цього масиву зближається до максимуму. Держави, країни, системи, окупації, визволення і поневолення, лінії фронтів і державні мови тут мінялися калейдоскопічно. Ніколи не можна було бути певним, що завтра не прийде хтось інший. У кращому разі зміни режимів були пов’язані з тою самою вимогою – харчів і лісу. У гіршому разі теж нічого нового: повісити, розстріляти, зґвалтувати, виселити. Мало хто так добре знає універсальну людську натуру, як мешканці Карпат. Насправді їх може здивувати тільки щось ненормально добре. Якісь блаженні, якісь пророки, якісь мелодії. Переважно навіть найвеселіші мелодії тут дуже нудні. Що вже казати про героїчний епос. Весела карпатська музика – це виснаження. Бути змученим від радості. Метрономи задихаються, коли впродовж кількох годин темп задають цимбали.
У такому ритмі дуже легко вбивати і мати кількох любасок. Не зауважуєш практично нічого. Ідеш горами сміючись. Підскакуючи.
Але може бути інше. Воно так само у руці, як те, про що не кажеться. Шість місяців зими. Гори тяжко нарубаних дров. Одноманітна кулеша з бриндзею. Півкілометра слизькою стежкою до кирниці з водою. Не митися від осені до весни. Чекати на вовків. Витягати з вівці новородків…
Дивно тут із повітрям. Протилежність зовнішнього внутрішнього і ще раз зовнішнього. Нема більше у світі місця (кожну букву в цьому реченні хочеться писати великою), де би так пахла земля. Це чути навіть крізь відкрите вікно в потязі. А вночі на полонині здається, що перегрітий запах трав – то від зірок. І важко собі уявити, як важко смердить у чистих карпатських хатах, у наповнених автобусах, які курсують Карпатією. Щось у цьому мусить чаїтися. Щось дуже непросте. Горяни бояться вітру і протягу. Їхні хати існують передовсім для того, щоби вберегтися від свіжого повітря.
Щось подібне відбувається з пересуваннями. Мало в Україні є людей, які би настільки зберегли архаїчність життєвого укладу, як карпатці. Поза часом, поза місцем. Але ще менше українців так часто і багато бувають у світах. Вже століттями наші горяни плачуть і йдуть – на Балкани, в Росію, до Америки і Бразилії, на Шлезію, до Бельгії, у Прагу і Стамбул... Ідуть і плачуть. Приходять, і вже їх ніщо не обходить. Ідуть знов. І дуже плачуть. Нендза, на якій тримається світ. Великий європейський магніт, що притягує і відштовхує одночасно. Вигнута піхва кривої європейської турецької шаблі.
Тарас Прохасько, Івано-Франківськ
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
pamva's journal
optimistic
tired
sad
creative
